Анон.
Близько рік тому,я вийшов на перекур із рєпи на АТП і побачив дивну річ. Як тільки я вийшов,в один з ремонтних боксів заїхало таксі. Це вже було незвично,тому що в них переважно ремонтують автобуси. Докуривши я побачив як у той самий бокс заїхав ще один таксист. Вже ідучи додому,я глянув у той бокс,але ні першого ні другого авто у ньому не було,тільки вусатий механік протирав руки від мастила. В той час я подумав,що мені лише здалося,що треба менше бухати,краще висипатися і тому подібне. Але після тоговипадку,я кожен раз спостерігав за тим боксом,коли приходив на репетицію. Нічого подібного не відбувалося.
Лише через місяць я знову побачив як таксист заїжджав у той самий бокс. Коли я підійшов,щоб подивитися поближче,механік закрив ворота і я нічого не зміг розгледіти. Тепер мене це серйозно тривожило і я пригадав,що мій друг Вася недавно почав таксувати,після того як його звільнили з роботи і кинула дівчина. Доречі,він став похмурив і закритим,нікуди не ходив з нами,весь час таксував,здавалося,що він взагалі з машини не вилазить... Ось я і подзвонив йому під приводом "треба підвезти". Він довго ламався,але я всетаки переміг. Ми домовилися зустрітися біля мясокомбінату,але тільки при умові,що я буду мати на собі кепіш і потрепану дубльонку. Через декілька днів він подзвонив...
Посадивши мене позаду і накривши масною плахтою ми вирушили на АТП у той самий бокс. Під плахтою я нічого не міг розгледіти,лише тихо сидів і підслухав його розмову з механіком:
-Ну і яка зараз ціна за кілометр?-запитав механік.
-Істинну ціну незнає ніхто - відповів Вася.
Далі я почув щовчок і з"явилося відчуття,ніби авто спускається вниз. Згодом звуки вулиці затихли.
Коли ми повністю опустилися,Вася випустив мене з автівки і наголосив,щоб я не показував своє здивування. Ми пішли по довгому коридору,слабо освітленому,з усіх боків оббитому металом. В кінці коридору було чути галас від перешіптувань великої кількості людей.
Коридор закінчився великим приміщенням, розміром з футбольний стадіон і 15 метрів у висоту. Там була купа таксистів,усі у кепішах і дубльонках. Хоча я й був приголомшений,але вів себе стримано.
Галас тримався,доки усі не почули стук каблуків по плитці і всі стали струнко,що я ледве встиг зорієнтуватися.
На платформу в кінці приміщення вийшла жінка у воєнній формі із шрамом на правій щоці. Оглянувши усіх присутніх серйозним поглядом вона почала говорити:
-Вітаю вас,таксони. Нажаль багатьох наших провідних агентів поглинула війна,-після важкого вздоху вона продовжила,- але я вірю,що ви,наші мужні новобранці зможете і далі нести службу вірних хранителів спокою і правопорядку усіх великих міст України.
Я був настільки шокований,що вже не чув брифінг місій по усуненню і захисту важливих осіб Ужгорода. Серце шалено калатало,піт вкрив мої руки і обличчя,дихання пришвидшилося. Я зрозумів,що брифінг закінчився,тільки коли Вася сказав,що треба йти.
Виходили ми через інші двері перед якими стояв турнікет. Лише підійшовши поближче,я помітив,що кожен таксист щось закидував у термінал,і після того проходив. У мене почалася легка паніка. Невже Вася мені б не сказав про це? Коли настала моя черга,я стояв перед турнікетом і не знав що робити. Доки мені до обличчя не приклали ганчірку і я не втратив свідомість...
Наступного дня я прокинувся у себе на квартирі з плякшою водки у руці і незнайомою дівчиною у ліжку. Всі думки були переплутані. Похмелившись я передзвонив Васі,але він про вчорашні події нічого не говорив,списуючи це на п"янку. В боксі стояв той самий механік,з тим самим серйозним поглядом,протираючий руки від мастила...
Мені ніхто не вірить... АЛе ж я знаю,це все правда!